Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
За легендою, після створення світу перші крапельки дощу, застигаючи у місячному сяйві, потрапили у морську безодню, де їх надійно сховали молюски. Так з’явилися перли.
Тисячі років люди захоплювалися ними, складали легенди, оспівували у віршах. А ще використовували у прикрасах, надаючи перлинам містичного змісту.
Перли можуть бути морського і річкового походження. Перші – як правило достатньо великі (найбільші розміром з волоський горіх), і саме з них робили намиста, ними прикрашали діадеми, кольє, браслети. Вони завжди надзвичайно цінувалися в Європі, адже такі перли можна знайти тільки в теплих водах Перської чи Манарської заток Індійського океану, або поблизу далеких берегів Японії чи Карибських островів.
Річкові перли походять з більш північних регіонів і здавна були доступні європейцям. Вони переважно дрібні, а тому цінувалися менше. Їх почали використовувати в прикрасах ще за часів Римської імперії, а у пізньому середньовіччі розповсюдилася мода на декорування одягу і головних уборів дрібними річковими перлинками.
В Давній Русі використовували перли, що надходили переважно з північного-східних регіонів – володінь Новгорода Великого. В Україні власні перлиноносні річки відсутні, а тому перли завжди були коштовним матеріалом. Відносно доступними вони стали лише з 18 століття. Саме тоді річкові перлини почали використовувати у церковному шитві. Цим займалися черниці у таких відомих жіночих монастирях, як Києво-Флорівський, Києво-Йорданський та Чернігівський П’ятницький.
Не виключено, що саме київськими чорницями було зроблено і накладні елементи до шати ікони Богородиці з Немовлям, що знаходилася в намісному ярусі іконостасу Успенського собору Києво-Печерської лаври. Серед них – бант, який розташовувався на грудях Спасителя.
Бант виготовлено накладним шитвом з використанням срібної канителі (сухозлотиці) та річкових перлинок різного розміру (аж до мікроскопічних на деяких ділянках). В центрі – своєрідний медальйон з діамантом середньої величини, який оточують вісім дрібних діамантів. В нижній частині банта – гранат. Його червоний колір контрасно виділяється на білому фоні перлин, а подвійний контур із дрібних округлих перлинок, в якому розміщено камінь, символізує краплину крові, пролитої Ісусом Христом в ім’я спасіння людства.
Внизу – овальна привіска з топазом, обнизаним перлами.
Відомо, що бант є вкладом «госпожи Дементьевой» у 1823 році. Саме того року було проведено реставрацію коштовних шат ікон намісного ярусу іконостасу Успенського собору.
Особа вкладниці поки залишається невідомою. Вона мала бути доволі заможною дамою, зважаючи на коштовність банту. Можливо, це дружина полкового осавула Катерина М. Дементьєва, про яку згадується у переліку донаторів на організацію при лаврському готелі для паломників їдальні для бідних перехожих, що відкрилася 1839 року.
Представники роду Дементьєвих відомі як серед низових козаків, так і серед козацької старшини XVII-XVIII століття. Є згадка про полкового осавула Василя Дементьєва, що мав володіння в Павлоградському повіті Катеринославської губернії. Але цікаво, що така військова посада існувала тільки в Гетьманщині та в Слобідських козачих полках, які були ліквідовані ще в 1781 році. Згідно Табелю про ранги Російської імперії полкові осавули відповідали IX класу і отримували військовий чин ротмістра, чи цивільний титулярного радника. Але, як бачимо, старшинські назви продовжували побутувати ще десятиліттями, бо українці завжди добре пам’ятали якого вони роду.
Тримаємо стрій! Разом – до перемоги!
Слава Героям! Слава Україні!
Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc
