Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
Сьогодні, 19 травня, вся Україна, а з нею і увесь світ одягнувся у вишиванки. А до вишиванок (наразі, жіночих) завжди пасували прикраси – намиста, коралі, хрести та, звичайно ж, дукачі.
Дукач (у деяких регіонах «личман», «ягнус», «панагійка») – це жіноча нагрудна металева прикраса, яку носили на стрічці або низці намиста. Виготовляли їх переважно зі срібла, але побутували й позолочені та навіть золоті дукачі. Головним елементом прикраси був медальйон, за який зазвичай слугували монети (дукати, талери, рублі), релігійні та ювілейні медалі тощо. Деякі дукачі Слобожанщини мали медальйони у формі серця.
Важливим елементом прикраси був бант. Власне, це брошка, до якої прикріплювався сам медальйон. Дослідники припускають, що традиція прикрашати дукачі бантом з’явилася вже у другій половині ХІХ століття і подекуди перебрала на себе основну увагу. Бант оздоблювався напівдорогоцінним камінням, склом, бісером. У Лівобережній та Східній Україні були поширені пишні, більш масивні та яскраві банти, а у Правобережній Україні, західних і північних її територіях банти були більш скромні або й взагалі відсутні.
На початку ХХ ст. дукачі в одних місцевостях України традиційно вважались святковою прикрасою, а в інших – їх носили щодня і дорослі, й діти.
Дукач часто переходив до дівчини від матері, або ж його замовляли чи купували у майстра. Селянські «фамільні коштовності» часто береглися поколіннями. Освячені незмінністю моди, вони часто зберігалися дбайливіше, ніж сімейні реліквії дворянських родів.
