Дукач – це традиційна прикраса українських жінок XVII – початку XX ст. Вона являє собою карбований медальйон або золоту, срібну, позолочену, мідну монету, що висить на ланцюжку чи брошці-бантові і вдягається на шию.

Назва “дукач” є українською, але вона походить від слова “дукат” – монети, що почала карбуватись у Венеціанській республіці у 1284 році (герцогство Апулія 1140 р.). Ці монети вважалися такими, що мали найвищу пробу на території Європи впродовж багатьох століть. Золото використовувалось високої якості – 980 проби. В Україні дукат вагою в 3.49 г називали “золотий”, “червоний золотий”, “червінець”. А золото 980 проби згодом отримало назву дукатного. Такі монети з припаяним вушком чи отвором носили як медальйони у комплексі з намистом.

Дукачі виготовляли переважно з монет державного карбування, рідше – ручної роботи з гравірованим чи рельєфним зображенням. Найоригінальніші з них – це монети або медалі з вушками, оправлені в рамку з крученого срібного дроту. Іноді замість монет використовували металеві образки із зображенням Богородиці та святих, що їх виготовляли в майстернях при монастирях. Медальйонами також слугували медалі західноєвропейського, польського, російського та місцевого виробництва.

Первинне призначення дукача – відмітний знак, дорогоцінна прикраса, іноді – оберіг. Дукач вдягали на шию поверх намиста і розташовували так, щоб він був на видному місці. Жінки дуже пишалися такою прикрасою, оскільки її наявність свідчила про певний майновий статус. Разом з іншими прикрасами дукачі передавалися із покоління в покоління і часто становили придане майбутньої нареченої.

У писемних джерелах в Україні перші згадки про дукачі фіксуються на рубежі XVI–XVII ст. Назва “дукач” походить від назви італійської монети – дукат, що свідчить про монетну природу прикраси, принаймні ранніх її зразків. Форма монетної прикраси відома в Україні ще з часів античності. За доби Київської Русі князі та їх оточення носили здебільшого коштовні медальйони-“змійовики”. За часів козацтва серед жіноцтва стають популярними намиста з коралів із золотими монетами, що мали вушка для кріплення або були скручені у рурочку.

Дукачі були в числі прикрас заможних пані, козачок, посполитих та простих селянок. У XVII–XVIII  ст. їх передавали із покоління в покоління, зберігаючи історію свого створення і побутування.

На рубежі XVII–XVIII ст. в Україні формуються головні центри золотарства. Це – міста Ніжин, Чигирин, села Лівобережної Полтавщини і Черкащини. Саме тоді дукач починають оздоблювати бантом – металевою брошкою, часто прикрашеною різнобарвними камінцями або скельцями. У кожному окремому центрі розвивається свій тип банта. Наприклад, для вереміївського типу дукача характерним є пишний бант-брошка з багатьма різнобарвними скельцями.

Класична форма дукача з бантом сформувалася у XVIII ст. Він постає як самостійна прикраса і центральна фігура у комплексі народних прикрас українських жінок.

Виробництво дукачів приходить у занепад через майнове розшарування селянства і дешеву штамповану продукцію російських фабрик, що заполонила ринок. А також нищення традиційного укладу життя українського селянства.