Треба жити цікаво: читати книжки, дивитися фільми, годувати птахів та приймати пологи у музейної кішки.

Треба бути! Бути, дихати на повні груди й рішуче відкинути всі вагання Гамлета. Треба вбратися у свою найкращу сукенку, не забути про янгусок та намисто з пацьорками і рушати до музею на авторську екскурсію, хоч там на тебе чекають дрижаки в холодних залах. Треба рухатися через усі перешкоди, аби ковтнути кави і після хвилинної затримки біля дзеркала з усмішкою вийти до відвідувачів: «Ми раді вас вітати в нашому музеї!»

Треба жити й чекати на хлопців і дівчат, що могли використати музейну бронь, але пішли добровольцями ще в лютому 2022. А зараз їм терміново потрібна нова машина, і цю авторську треба провести просто перфектно, бо кошти за неї підуть на донати.

Треба ділитися краплинами життя з іншими, тими, кому зараз це вкрай необхідно. І можливо, з тими краплинами до них прийде і твоя закоханість у минуле, у красу, у сенси – все те, чим для тебе є музей.

Треба любити музей! Навіть якщо маленька зарплатня, холодно в залах і тече дах. Бо музей – у серці, і ти вже й дня не зможеш прожити без нього, без улюблених експонатів, про які розповідалося сотні разів, але кожного разу – з хвилюванням та піднесенням. Треба любити музей, де б він не був, навіть якщо він залишився у вщент зруйнованому місті, але відродився в евакуації.

Треба цілуватися, най би і в музейних залах, поки доглядачки не дивляться у ваш бік. Треба бути щирими і завжди говорити правду. І не намагатися розгадати таємниці один одного, якщо вони вже є, – згадайте історію Амура та Психеї. Жити й любити на повну, не в півсили, навіть коли здається, тих сил вже немає. І не забувати годувати птахів і приносити смаколики для музейної кішки та її кошенят.

Ще треба плакати і не стримуватися, особливо коли страшно під час обстрілів, але ти знаєш, що прийде час і всі ці «далекобійні дрони» та «балістичні ракети» стануть музейними експонатами.

Ті, кого ми вже кілька років поспіль не називаємо звичним словом «росіяни», хочуть аби ми забули, хто ми є, перекреслили своє минуле, зрадили своїх героїв, не пам’ятали свої звитяги. А ми кожного дня, всупереч всьому, будемо зберігати нашу пам’ять в музеях і розповідати відвідувачам про мезинські будинки з бивнів мамутів, скіфську пектораль, давньоруські прикраси, козацькі шаблі, перше видання «Кобзаря», «Березіль», бідони з документами упівців і про наших героїчних хлопців та дівчат – заради тих, хто народився в ці страшні роки війни, їхніх дітей та онуків, що так само будуть вільно дихати і говорити одною з нами мовою.

…

Дякуємо Євгенія Кузнецова!