«Коли вже судилася… велика удача, то вона приходить сама до хати. І не потрібні тут зовсім ні розум, ні вміння. А коли, крий боже, навпаки, то можете хоч луснути, вам це допоможе, як мертвому припарки. …людина тяжко працює, поневіряється, хоч лягай, прости господи, і вмирай! Аж гульк — не знати, звідки воно береться,— щастя насуває з усіх боків. …Людина, поки є душа в тілі, поки ще жилка б’ється, не повинна втрачати надії».

Цими словами розпочинається цикл оповідань «Тев’є-молочар» відомого єврейського письменника Шолома-Алейхема, який писав переважно мовою їдиш, а більшу частину життя прожив в Україні.

#ЦьогоДня

3 березня відзначається Міжнародний день письменників.

І це гарний привід згадати, що 165 років тому, 2 березня (18 лютого за юліанським календарем) 1859 року, у містечку Переяслав (Полтавщині) у багатодітній родині Наума Рабиновича народився ще один син, якого назвали Шóлом (Соломон). Старший Рабинович брався за різні справи, прогорав і знову підіймався, аби тільки прогодувати сім’ю. А діти росли, вчилися.

Коли Шолому було 12, померла його мати і в сім’ю прийшлі мачуха – дуже галаслива і говірлива. Хлопець записував її колоритні вирази та прокляття, виклав їх за абеткою та оформив книжечкою «Лексикон мачухи», яка була неймовірно тепло прийнята родичами та знайомими. На хвилі успіху юний Шолом пише на їдиш свою версію пригод єврейського Робінзона Крузо. Так починалося його життя та шлях у літературу.

В дитинстві майбутній письменник пройшов навчання в єврейському хедесі, потім закінчив Переяславське повітове училище і хотів поступити до Житомирського учительського інституту, але не судилося. Проте тих знань, що Шолом отримав у свої 17 років було достатньо, щоб почати учителювати. Так він потрапив у знамениту Софіївку до Елімелеха Лоєва, що орендував землю у графа Браницького, де навчав його доньку Ольгу (Голду). Це продовжувалося три райських роки (1876-1879) та неминуче закінчилося тим що учитель та учениця закохалися один в одного, оскільки були майже однолітками. Та Лоєв, дізнавшись про це, вигнав учителя з дому.

Але… «Аж гульк — не знати, звідки воно береться,— щастя насуває з усіх боків». У 1883 році закохані випадково знову зустрілися і одразу одружилися, вже не питаючи дозволу батька Ольги. А Лоєву нічого не залишалося, як визнати цей шлюб, який проіснував довгих 30 років.

Шолом на той час жив у Лубнах та почав писати книжки, майже одразу взявши псевдонім Шолом-Алейхем, що означає «Мир вам!» (традиційне єврейське привітання). Він визначив для себе, що мовою його книг буде їдиш, якою спілкувалися між собою мешканці єврейських штетлів (поселень). Адже розповідав він про цих самих мешканців – з гумором, смутком, іронією, щирим співчуттям та любов’ю до людей.

Письменник з сім’єю (в якій з часом знайшлося 6 дітей) жив у Білій Церкві та Києві, але після єврейських погромів жовтня 1905 року, влаштованих російськими чорносотенцями, вимушений був виїхати за межі Російської імперії – спочатку до Львова, потім до Женеви. В його житті вже не було постійного дому. Він мандрував різними країнами Європи, бував також у США, де зрештою й залишився назавжди (1916 рік), хоча й мріяв бути похованим на батьківщині, в Україні.

У 1894 році вийшла перша повість із циклу оповідей про Тев’є-молочара, улюбленого персонажа письменника, який був разом із ним майже все життя. Переказати ці оповіді неможливо. Навіть зіграти на сцені, як це зробили артисти-франківці разом з чудовим Богданом Ступкою, також буде не те. Шолома-Алейхема треба читати. Навіть у перекладі зберігається соковита мова, вихоплюються знайомі краєвиди, пізнаються персонажі, заворожує проста філософія життя головного героя.

Тев’є в житті завжди дотримується всіх головних юдейських традицій, а найперше – вшанування Суботи (Шабат). В тому для письменника, як пишуть критики, була закодована концепція збереження етнічної самобутності. Мабуть тому, серед всіх сумних подій, що час від часу переслідують Тев’є, найбільш трагічною є відмова його доньки Хави від юдейських традицій. І мов постріл звучить її фраза: «Я не хочу святкувати вашу Суботу».

Але… «Ти, Тев’є, каже Бог, повинен мати на думці сир і масло, а не химери. Скажете, а як же надії, сподівання? Дивна річ, чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіші сподівання».

І знову, коли настає Субота, в кожній єврейській сім’є, де ще пам’ятають традиції, запалюються свічки, що символізують початок свята.

Ці настільні парні свічники для Суботи та інших свят із зібрання нашого музею виготовлені напочатку ХХ століття відомим варшавським майстром Пйотром Лантковським, який співпрацював з ювелірною фірмою Ісаака Ерліха. Їх декоровано в модному на той час стилі модерн.

…«А поки що треба йти – онуки вже чекають на мене, виглядають діда. …Бувайте здорові і не гнівайтесь, що я вам натуркав повні вуха… Коли бог дасть, ми ще з вами, певно, побачимось. Бувайте здорові!»
.
🇺🇦 Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc 🇺🇦