Музей – із великою повагою та безмежною вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
На кришці срібної скриньки із зібрання нашого музею можна побачити гарбузи. Не дуже схожі на наші теперішні, але все ж таки зважайте на те, що це гарбузи початку ХVIII століття. Та ще й зображені у властивому для того часу бароковому стилі, відомого любов’ю до рослин із звивистими пагонами та розлогим листям.
Але ж як дивно бачити на коштовному предметі зображення гарбузів. Не панська це справа. От український народ завжди любив гарбузи. І кашу смачну зварити, і в печі запекти, і худобу нагодувати, і небажаних сватів з дому виставити. Звісно ж знаєте про такий звичай: якщо свати прийшли від коханого парубка, то дівчина виносила їм рушники, а як від нелюба, то – гарбуза.
Цей народний звичай обіграв у своєму оповіданні «Тітка Оришка» донецький письменник Павло Бойко (1922–2009).
Події відбувалися в селі на Полтавщині, окупованій німцями. Комендант забажав, щоб місцеві мешканці зустріли приїжджого генерала урочисто, з хлібом і сіллю, як то заведено в українців. Готуючись до зустрічі, відправив наряд до шанованої всіма односельцями тітки Оришки, яка все своє життя пекла надзвичайно смачних хліб. Жінка вимушена була погодитися. Але озброєних вояків виставила на вулицю під приводом, що за їх присутності опара не підніметься, хліб не зродиться.
Перед приїздом генерала святково вбрана тітка Оришка вийшла з хати. В руках у неї був клунок, загорнутий у широкий вишитий рушник. Вояки привели її на майдан. Під’їжджає автомобіль, комендант улесливо відкриває дверцята, виходить генерал і прямує до тітки Оришки. Тітка ввічливо вклоняється генералові і розкриває пакунок. На рушникові лежить не хліб, а великий яскравий гарбуз. Німці заніміли, селяни ж спочатку несміливо засміялися по одному, а далі дружно зареготали всі. І разом з ними сміялася і вся Україна.
Слава героям! Слава Україні!
.
.
