Завершуємо наш тиждень Пекторалі розповіддю про найзагадковіших персонажів – двох напівоголених чоловіків, які тримають овече хутро та майструють із нього якесь вбрання.
Ця сцена є композиційним та смисловим центром усієї пекторалі, і здається, що всі кола буття обертаються довкола неї.
Тому найбільше уваги дослідники приділяли саме центральним персонажам, але дійти до спільної думки поки що так і не змогли.
Вважається, що чоловіки є представниками певної соціальної групи скіфського суспільства – ремісниками, знатними воїнами, воєначальниками-токсархами, жерцями, царями або ж племінними вождями. З огляду на доволі реалістичне відтворення персонажів, у них навіть вбачали реальних історичних особистостей – правителів скіфів царських і скіфів-кочовиків або ж боспорського царя Левкона І та скіфського царя Атея.
Також науковці зіставляли центральних персонажів із героями легенд або міфів. Мовбито один із них – це легендарний цар-переможець Таргітай, який ремонтує шкуру-панцир після битви з чудовиськом. Або це душі двох першоцарів – Таргітая та Колаксая. Чи легендарний Хушенг, який навчив людей ткацтву й технології обробки шкір та вовни, зображений разом зі своїм сином Тахмуресом.
А, може, то зійшлися скіфські боги — Гойтосір і скіфський «Арес», які виготовлюють куртку з овчини, що є не просто одягом, а символом фарна (життєвої сили та звитяги). Цим вони визначають життєвий шлях володаря Скіфії, переможця зла і творця земного добробуту. Адже невипадково поруч із чоловіками – два горити, на яких відтворено ту саму сцену — битву героя з чудовиськом.
Давні легенди про героїв минулого загубилися у віках… Хіба що інколи вони оживають у мріях та словах поетів.
І натхненні скіфськими образами поезії Бориса Мозолевського нині надзвичайно актуальні:
Облишмо чвари: настає наш час.
Закличмо тільки Гестію у свідки.
Сьогодні найсміливіший із нас
Піде шукати папороті квітку.
Хай це вбрання із білого руна
Йому в дорозі буде як молитва.
В грифонах даль, і виє звірина,
А треба йти, бо світу треба світла.
Ревтиме вій, манитиме мана,
Ще й рідний брат гостритиме сокиру.
Постануть стіни і рови без дна,—
Та треба йти, бо людям треба миру.
І зійде сонце! І відступить ніч.
І дощ напоїть землю неполиту.
І птиці розлетяться вусібіч,
Любов і мир повідуючи світу.
.
