Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
#ЦьогоДня, 16 травня, 1875 року в с. Куцівка на Черкащині народився український поет, письменник, перекладач Тодось Осьмачка.
Він походив з багатодітної сільської родини. Освіту здобував переважно самотужки, проте у 1915 році йому вдалося у Київській 1-й гімназії скласти іспит на звання земського вчителя.
Вже наступного року був мобілізований до армії і потрапив на фронт Першої Світової війни. У роки визвольних змагань (1917–1919) мовбито служив у частинах армії УНР «Чорні запорожці».
З 1921 працював інструктором Наркомату освіти Кременчуцької округи. Навчався в Київському інституті народної освіти (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
1922 року вийшла друком перша поетична збірка Тодося Осьмачки «Круча», яка була схвально прийнята літературним співтовариством. 1920-ті роки були наповнені творчістю, але все швидко закінчилося. 1929 році була надрукована остання його збірка «Клекіт», куди увійшов пророчий вірш «Деспотам».
1930-ті стали для поета роками боротьби із радянською каральною системою. Він намагався втекти за кордон, його арештовували, він тікав, знову арешт, прикидався божевільним і проходив жорстоке лікування, був звільнений, ховався по хуторам аж поки не почалася Друга світова війна і Осьмачка опинився в окупації. Поет переїхав до Львова, а по закінченні війни йому все ж таки вдалося виїхати на захід – спочатку до Німеччини, потім до США, де він і залишився назавжди.
Вже в еміграції вийшли нові поетичні та прозові твори Осьмачки, найвідомішим з яких є повість «Старший боярин», про яку один з критиків написав: «Якщо можна перелити Україну в слово, — то це повість Осьмаччина».
Належить Тодосю Осьмачці й поетична збірка під назвою «Скитські вогні» – справжній гімн українському степові, в якому минуле проростає в майбутньому, де скіфські стріли дзвенять об бруківку міст, де через вікову боротьбу народжується нове життя.
Мабуть, це – перші поезії, перші художні твори, що ввели історичних скіфів в українську минувщину, як до цього це зробили історики Михайло Грушевський та Олександра Єфименко.
«О скити, пращурі мої,
тепер я знаю, що зринають із степів
ото забуті вами у віках вогні
під арки чорні вороних ночей,
що миє тирсою старезний степ.
Вони зринають і гойдаються під арками зірками…»
Зорями над степом залишилися скіфські вогні… А тихими вечорами, як прислухатися, у степу можна почути тупіт скіфських коней, пам’ять про яких зберігає наш музей.
Скіфи любили коней понад усе, бо кінь – то перший помічник і вірний друг. Кінські вуздечки прикрашали вони золотими пластинами, на яких закарбувався цілий світ.
Такими, зокрема, є золоті прикраси вуздечки з Бердянського кургану, розкопаного експедицією Інституту археології АН України під керівництвом Миколи Чередниченка у 1977-1978 роках.
Лоб коня прикрашала довга фігурна пластина, на якій зображено сцени боротьби тварин, а на нащічних ременях вуздечки кріпилися пластини у формі крил. Імовірно, такі прикраси мали надати скіфському коневі нових властивостей, аби він, мов птах, міг пронести свого господаря поміж світами, поміж життям і смертю у вічність.
. 🇺🇦 Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc🇺🇦
. #скіфи#ТодосьОсьмачка#СкитськіВогні#БердянськийКурган
