Він рано втратив маму, і його виховали бабуся і дідусем, які мешкали на Полтавщині. Навчався в Українському книжково-газетному технікумі (1933–1937), тоді – на філологічному факультеті Харківського університету, де і обрав свій шлях письменництва. У червні 1941 року пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї із трьома пораненнями та кількома орденами та медалями.
У 1946-1948 роках працював над романом «Прапороносці», що трьома частинами друкувався у журналі «Вітчизна», а потому вийшов окремим виданням, яке переопубліковували багато разів. Сучасні критики відзначають заідеологізованість роману, але на всі повоєнні десятиліття це була ледве не єдина книга про події на фронтах війни, написана українською мовою.
Письменник-фронтовик потрапив у мейнстрім тодішнього життя: став членом компартії, отримав 2 Сталінські премії, став членом Спілки письменників України і майже одразу увійшов в її керівні органи. Надалі були й інші премії, депутатство у Верховній Раді СРСР та інше. Але в усі часи Олесь Гончар був чесним зі своїми читачами, намагався тримати планку маральної гідності своїх героїв. Особливо такими були книги 1960-х років, просякнуті духом того часу: «Тронка» (1963) і «Собор» (1968).
«Тронка» була прийнята «на ура» – роман з 12 новел про реалії тодішнього життя у таврійських степах, написаних у романтично-реалістичному дусі, отримав Ленінську премію (письменник відав її у бібліотечний фонд).
А романові «Собор» судилося стати одним із духовних стовпів українського шістдесятництва, суспільному рухові, що доступними засобами простистояв радянському режимові. Роман було опубліковано у журналі «Вітчизна», що стало сенсацією, перш за все для Дніпропетровщини, а відтак і для всієї України. Відреагувала і система – влада намагалася натиснути на Гончара, аби він переписав, змінив роман, але письменник був категорично проти того, і твір було вилучено з життя на два десятиліття.
Події в романі розгортаються довкола дерев’яного храму, збудованого козаками-запорожцями, у вигаданому містечку Зачіплянка на березі Дніпра. Що є старовинний собор – старий непотріб на шляху будівництва нового життя, чи історична пам’ять, духовна опора, якій загрожує смертельна небезпека в особі новітніх безбатченків? Герої роблять свій вибір, відстоюють свої принципи, відкрито висловлюють свої погляди.
Вважається, що праобразом гончарівського Собору був Свято-Троїцький храм у місті Новомосковськ (запорозькому місті Самар, центрі Самарської паланки), споруджений у 1772–1781 народним майстром Якимом Погребняком із дерева без жодного залізного цвяха. За радянських часів будівлю собору використовували як склад, але їй вдалося вистояти, а храмові – відродитися.
Більш трагічна доля очікувала інші козацькі дерев’яні храми на Самарщині, зокрема церкву Успіння Богородиці в сусідньому селі Воронівка. Його було збудовано у 1797–1798 роках і йому не вдалося пережити радянські часи.
З цієї самарської церкви залишився невеликий артефакт, що нині зберігається в нашому музеї – срібний піддон потира, виготовлений у 1798 році. Традиційні шість лопатів прикрашені карбованим рослинним візерунком, а золочені стрічки надають урочистості всій композиції.
Край піддону відігнутий, профільований. На ньому вибито дрібними крапками дарчий напис: «СИЮ:ЧАШУ:СООРУЖИЛИ:ЖИТЕЛИ:НОВОМОСКОВСКІИ:ДОБРОХОТНИ:ДАТЕЛЬ: БОРИС:КОНЧІК: И КАРПО: РИБАЛКА: ДО ХРАМА: УСПЄНИЯ:ПРЄСВЯТИЯ: БОГОРОДЇЦІ: 1798: ГОДА: МЄСЯЦА: ГЕНВАРА: 12».
Невеликий предмет зберіг пам’ять не тільки про двох козаків-вкладників Бориса Кончика та Карпа Рибалку, а й про Храм. Бо, як говорив один із головних героїв роману «Собор» Микола Баглай: «Мистецтво – це невигубний слід людства, його злети, його верхогір’я, над яким панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності».
.
.
Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc 
