6 січня цього року відійшла у засвіти Олена Василівна Старченко…
І хоча доля не дуже щедро відміряла їй років – всього 76, але життя Олени Василівни було яскраве, творче, насичене подіями, знайомством з багатьма визначними особистостями, цікавою роботою. Олена була напрочуд багато обдарована. Вона – дослідник, художник, дизайнер. Здавалось, що за яку б справу не взялась, їй все вдавалось. Всі справи вона робила натхненно, з великою любов’ю ставилась до людей і до речей.
Одне з її захоплень – Київ, адже вона народилась і виросла в нашому прекрасному місті. Далі – навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка, а після першої археологічної експедиції (практика студентів-істориків) в життя Олени увійшла археологія – ця, як писав Арістотель, таємнича «матір історії». І не дивно, що після закінчення університету дорога привела її до музею – до щойно створеної «Золотої скарбниці». Її створили спочатку як відділ Київського історичного музею, а згодом вона отримала статус філії.
Олена з головою поринула у вивчення артефактів, які передали з Інституту археології, різних музеїв. Вона говорила: «Я люблю працювати з речами. Коли до них дбайливо ставишся, вони тобі розкривають свої таємниці». Побудова експозиції, підготовка методичних матеріалів, зрештою проведення екскурсій – це були задачі для команди перших співробітників музею. Першим завжди найважче, але молоді, завзяті вони йшли до ясної мети – Музей, який має стати Скарбницею України. До речі, Олена Василівна прекрасний оповідач, тому на екскурсіях дорослі і діти слухали її з великою цікавістю.
У багатьох ситуаціях Олені допомагало вроджене почуття гумору. Воно не раз ставало у пригоді, а надто, коли Олену Василівну призначили головним зберігачем фондів нашого музею (зауважимо, що Міністерство культури не одразу погодилось на це призначення попри високу кваліфікацію претендентки, адже вона не була членом КПРС, що на той час було важливо). Крім улюбленої роботи з експонатами, Олена одержала велику відповідальність, вирішення організаційних питань, опрацювання фондової документації тощо. І численні довідки, експертизи, комісії… Але, як писала Ліна Костенко:» …поки розум од біди не згірк ще, – не будь рабом і смійся як Рабле!».
Олена любила поезію. На пам’ять приходили експедиційні вечори біля вогнища, коли лунали вірші, пісні…
Музей зростав і заявляв про себе самостійними зарубіжними виставками, науковими конференціями, виданнями альбомів, створенням екскурсій нового формату. В усіх проектах Олена Василівна брала дієву активну участь. Відбір експонатів для виставок, оформлення документації, написання каталогів, а крім того, цікаві доповіді на конференціях, причому тематика їх інколи була далека від археології, але талант дослідника, який включає уважність, вміння аналізувати, а також загальна ерудиція Олени Василівни дозволяли їй дослідити пам’ятки українського золотарства, а також твори кримськотатарських ювелірів. Доповіді опубліковані у наших збірниках «Музейні читання». Безумовно, статті є особливо важливими для прийдешніх науковців.
Олена Василівна дуже любила наш музей і тому завжди брала участь у всіх заходах: підготовка до театралізованої екскурсії, святкування Нового року чи Дня музеїв – у колі колег вона відчувала, що ми її любимо і вона зігрівала нас своєю любов’ю.
Майже 50 років Олена Василівна Старченко віддала музеєві. Мінялися його назви, але незаперечним є те, що він став всесвітньо відомим. І велика заслуга у цьому Олени Василівни.
Пам’ятаємо!…
