11 лютий о 07:38
Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
#ЦьогоДня 11 лютого 1670 року народився український козацький літописець Самійло Васильович Величко.
Він походив з козацької родини з села Жуки на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянському колегіумі, по закінченню якого у 1690 році його скерували до генерального військового писаря Василя Кочубея.
З того часу Самійло Величко опинився у самому вирі буремних подій мазепинської доби. Він займався канцелярською службою, вів документацію, переписку, був дипломатичним посланцем, брав участь у походах.
На початку 1705 року Величка ввели до Генеральної Військової Канцелярії. Він був близьким до гетьмана Мазепи, що, зрештою, і визначило його долю. Наприкінці 1708 року Величка арештували, і до 1715 року він перебував в ув’язненні на Чернігівщині.
Після звільнення Самійло Величко оселився спочатку в Диканьці, а згодом повернувся до рідних Жуків.
За часи служби він зібрав велику кількість різних документів, спогадів, книжок, які стали основою для написання «Сказання про війну козацьку з поляками», присвячену подіям Хмельниччини, а далі – «Повісті літописної про малоросійські та частково інші події» (у кількох частинах), засновану переважно на подіях, учасником яких був сам автор.
Його твори написані в жанрі літопису, тобто послідовно-хронологічного викладення подій, що був популярний не тільки у давньоруські часи, але й в період Козацької України. Ґрунтувалися такі оповіді на власних спостереженнях авторів, спогадах сучасників, документальних матеріалах (урядових офіційних і приватних листах, актах, грамотах, універсалах), творах чужоземних істориків, а часом і народних легендах та переказах.
Це було частиною народної пам’яті українців про події минулого, про, як писав Величко, «наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни й славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами».
На жаль, не все написане Самійлом Величком зберіглося, оскільки його літопис за життя так і не був опублікований. Його оприлюднили вже у 1848-1864 роках. Але на той час «Літопис» мав величезне значення і як джерело для написання наукових історичних праць, і як важливий патріотичний твір про минуле в часи відродження національної самосвідомості українців.
.
Музей – це також літопис народу, виражений в предметах, що є безперечними свідками минулого.
Ось як цей срібний кухоль-кварта другої половини XVII століття, який ви можете побачити в нашому музеї на виставці «Європейська Україна. Доба Мазепи».
Кухоль має класичну циліндричну форму і прямокутну масивну ручку. Всю поверхню вкриває килим зображень, виконаних як гравіруванням, так і карбуванням за допомогою різних чеканів.
Сітчасті орнаменти підкреслюють зверху і знизу центральний фриз.
Основу центрального фризу складають чотири круглі медальйони в оправі з рослинного візерунку. Поміж медальйонами – образ самої богині землі, що мовбито прийшов з далеких скіфських часів.
У медальйоні під ручкою – воїн у парадному вбранні із сокирою-келепом в правій руці та бокалом у лівій.
Ліворуч від нього у медальйоні зображено шляхтича у традиційному для того часу вбранні (кунтуші та шапці з хутряною опушкою), який знаходиться в бенкетній залі і п’є з келиха, притримуючи лівою рукою шаблю на поясі.
Праворуч – зображено святого чи янгола, який в лівій руці тримає потир, з чаші якого підіймається змія, а правою вказує на нього та із засудженням дивиться на нас. Вірогідно, це образ янгола-охоронця, що нагадує про «зеленого змія» і остерігає від його спокуси.
В центральному медальйоні – герб, на щиті якого хрест з розширеними раменами на півмісяці (символ небесного покровительства та, водночас, символ перемоги християнства над бусурманством), а довкола літери – Ѧ Г П П. Завдяки ним вдалося визначити, що кухоль належав Ярошу Грицині, полковнику Паволоцькому у 1664-1671 роках. Грицина очолив полк після загибелі Івана Богуна та був самим активним учасником тих подій, про які у своєму «Літописі» писав Самійло Величко.
.