Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
#ЦьогоДня
19 грудня, ті християни східного обряду, які користуються юліанським календарем, відзначають день Святого Миколая Чудотворця.
За переказами, Миколай народився між 270 та 286 роками в грецькому місті Патара у римській провінції Лікія (нині це територія Туреччини). Його батьки Феофан і Нонна були багатими та глибоко віруючими християнами. Ще змалку Миколай вирішив присвятити своє життя богослужінню. Він переселився до міста Ми́ра, де пройшов навчання і був висвячений на священника.
Багато років Микола був єпископом у Мирах. Боровся з язичниками, відстоював християнську віру і прославився різними чудесами. Його служіння – це символ жертвенної любові до ближнього та всеохоплюючого співчутливого милосердя. Одним з відомих вчинків була таємна допомога донькам збіднілого чоловіка, який не міг забезпечити їм посаг до шлюбу. Мовбито саме з цією подією пов’язана традиція таємно дарувати подарунки дітям від імені Святого Миколая.
На іконах Святого зображували в образі сивобородого чоловіка у єпископському одязі.
Таким він постає і на карбованому середнику, розташованому на зворотній дошці срібної оправи Євангелія, виготовленої 1722 р. київським майстром Ієремією Білецьким.
Святий Миколай завжди був один із самих шанованих в українському народі. І безумовно хлопчиків, які народилися 19 грудня батьки називали Миколаями.
Так було і з Миколою Лукашем, геніальним українським поетом-перекладачем, лінгвістом, поліглотом.
Микола Олексійович народився 19 грудня 1919 року у містечку Кролевець (нині Сумська область). Його життя – низка надзвичайних історій, життєвих поневірянь та роки наполегливої і самовідданої праці.
Розповідали, що в дитинстві він довго не починав говорити, аж поки в містечко не заїхав циганський табір. Хлопчик (йому тоді було вже за 4 роки) зник на кілька днів, а коли повернувся, то вільно говорив, але… ромською мовою. Ще в школі Микола опанував головні європейські мови, а від знайомих навчився мови їдиш.
У 1937 році він поступив на історичний факультет Київського університету, де з першого курсу захопився роботою з давніми документами, написаними різними мовами.
Під час війни він брав участь в оборонних роботах, пережив окупацію у Харкові, був двічі поранений.
Після війни викладав іноземні мови у Харківських вишах, займався перекладами, і вже у 1955 році був надрукований його переклад «Фауста» Йоганна Вольфганга Гете.
У 1958 році Лука́ш переїхав до Києва, де і жив все своє життя. Він був дивакуватим – ігнорував побут, ходив у простому поношеному одязі, ніколи взимку не одягав пальто і шапку. Але часто обідав в ресторані готелю «Інтурист» (потім готелю «Дніпро»), бо тільки там міг спілкуватися з носіями різних мов, яких він знав дуже багато: казали, що він вільно володів 30-ма, а сам Микола Олексійович говорив, що може вільно перекладати тільки з 18-ти.
Переломним у його житті був 1973 рік, коли українського літературознавця і публіциста Івана Дзюбу за твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?» засудили на 5 років. Лука́ш з дитячою безпосередністю, яка була йому притаманна, написав в органи листа з проханням відправити його на заслання замість Дзюби, який був слабкий здоров’ям. Свого товариша він цим вчинком не врятував, але поставив під удар себе. Йому більше не замовляли переклади, наказом виключили зі Спілки письменників, не згадували його ім’я в книгах, де друкувалися його роботи. Так продовжувалося до 1979 року, поки з небуття його витягнув Віталій Коротич, запропонувавши зробити переклад угорської поезії для «товстого» літературного журналу «Вітчизна». Потому за останні 10 років життя Миколі Олексійовичу вдалося зробити ще чимало гарних перекладів.
Микола Лукаш переклав багато поезій з різних мов світу. Та найбільш відомим є переклад «Фауста», який в Німеччині був оцінений як самий видатний і повний переклад цієї надзвичайно складної за мовою та символічної за змістом поеми. До цього доробку відноситься й авангардистська поема польського поета Юліана Тувіма «Бал в опері» та збірник вибраних поезій «Від Боккаччо до Аполлінера». Подарував він нам і переклади трьох видатних прозових творів – «Декамерон» Джованні Бокаччо, «Мадам Боварі» Гюстава Флобера і «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса.
Кожен переклад – це неперевершене лексичне багатство мови. Невипадково говорили, що сучасна історія української мови поділяється на два етапи – до лукашевого перекладу «Декамерона» і після нього.
Микола Лука́ш, як справжній Святий Миколай, залишив нам у подарунок самий безцінний скарб – мову. Варто лиш відкрити одну з книг з його перекладом…
.
.
Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc