Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
#ЦьогоДня
17 грудня 1877 року народився Данило Щербаківський, український мистецтвознавець, історик, етнограф, археолог, педагог, музейник, громадський діяч. Він – один з тих, кого сміливо можна назвати велетнем української культури, яку він не тільки вивчав, але й зберігав, доклавши чимало зусиль для того, аби витвори українських митців зберіглися для прийдешніх поколінь.
Данило народився в невеликому селі Шпичинці (нині Бердичівського району Житомирської області) у родині сільського священника Михайла Щербаківського. Батько був знайомий з багатьма українськими письменниками та дослідниками того часу, дбав про збереження культурних цінностей, передаючи чимало різних предметів до музеїв, які тоді тільки розпочинали свою діяльність.
Данило із золотою медаллю закінчив одну з Київських гімназій, надалі навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. По закінченню навчання у 1901 році йому запропонували залишитися на кафедрі російської історії з подальшою підготовкою до професорського звання.
З 1904 року розпочалася його самостійна дослідницька діяльність, яка продовжувалася все життя. Він проводив археологічні розкопки, організовував етнографічні та мистецтвознавчі експедиції, вишукував та збирав предмети народних промислів та різноманітні предмети старовини. Всі знайдені та зібрані предмети Щербаківський передавав до Київського художньо-промислового й наукового музею, що відкрився у грудні 1904 року. Загалом ним було зібрано понад 30 тисяч експонатів (тільки килимів понад 700).
У серпні 1910 року Данило Михайлович переходить на роботу до музею як завідувач (зберігач) етнографічного та історичного відділів. І з того часу його доля тісно пов’язана з музеєм. Водночас він читає лекції (переважно з історії українського мистецтва та архітектури) у різних навчальних закладах та громадських товариствах.
Музейна діяльність частково перервалася тільки під час Першої світової війни, коли Щербаківський відбував військову службу у якості командира гарматної батареї.
Від 1919 року Данило Михайлович активно брав участь у розбудові української науки, був головою різних комісій та товариств з дослідження мистецтва, етнографії та археології. А найважливішою справою Щербаківського стала робота в комісії по врятуванню витворів давнього золотарства.
У 1921-1922 роках у розпал голоду, що охопив Україну, Подоння та Поволжя, радянська влада організувала тотальне вилучення коштовних предметів з православних церков, католицьких костелів та юдейських синагог. Реквізовані предмети відправлялися до Харкова, а тоді – до Москви з подальшим продажом їх закордон (у тому числі після переплавки). У розпал цих подій наукова громадськість України забила на сполох з приводу того, що тим самим будуть знищені і назавжди втрачені видатні твори, які мають значення не тільки як культові предмети, але й як історичні та художні витвори.
Зрештою влада пішла на часткові поступки. Було створено спеціальну комісію, яка мала за короткий час у кілька тижнів передивитися реквізовані предмети та відібрати з них певну кількість тих, що мали мистецтвознавчу цінність. Найбільш дієвим учасником комісії був Данило Щербаківський, який передивися десятки тисяч предметів, оцінював їх художню цінність, робив описи, зберігаючи тим самим не тільки самі предмети але й хоч якісь дані про них. Так було врятовано декілька тисяч предметів – роботи українських золотарів XVI-XIX століть, а також витвори польських, німецьких та єврейських майстрів. Всі ці предмети потрапили до державного музейного фонду і невдовзі Щербаківським було створено експозицію, де виставлялися найважливіші шедеври давнього золотарства.
Але в Київському музеї настали інші часи. До керівництва закладу та його «активу» потрапили люди, далекі від реальної дослідницької діяльності та музейного життя. Такі активні співробітники, як Данило Щербаківський, були їм тільки на заваді. Розпочалося психологічне цькування, витиснення дослідника з музею, без якого він вже не мислив своє життя. Все це закінчилося трагічно – не знаходячи підтримки, у повній безвиході Данило Михайлович вибрав єдиний можливий для нього спосіб протесту – самогубство. Сталося це 6 червня 1927 року…
Але світла пам’ять про дослідника Данила Михайловича Щербаківського залишилися. Залишилися його роботи, на яких зростали нові покоління дослідників, залишилися тисячі врятованих та збережених предметів давнини, безцінних експонатів, які стали основою не одного сучасного музею. Зокрема, і нашого – Скарбниці Національного музею історії України.
Серед них – ось цей потир (чаша для причастя), виготовлений невідомим українським майстром у 1680-х роках. У карбоване тло предмету вправлено дев’ять емалевих медальйонів із зображенням ключових сцен, пов’язаних з Ісусом Христом. Особливістю емалей є підписи, в яких позначається головна тема сюжету: «Воскресіння Христа», «Тайна вечеря» та ін.
Збережені предмети – збережена пам’ять. Про тих, хто виготовляв ці предмети, хто ними користувався, хто їх зберіг, хто їх досліджував.
Слава героям! Слава Україні! 
.
.
