Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
Скіфи упродовж всієї своєї історії контактували з грецькими колоніями на узбережжі Чорного моря та торгували з ними. Саме в майстернях Ольвії та Пантікапея були виготовлені різноманітні коштовні прикраси, численні золоті пластинки, а, інколи, й оздоби зброї.
Та скіфи мали і власне мистецтво, що умовно називають «звіриним стилем». Ще з давніх часів вони відтворювали образи природи, вкладаючи в них уявлення про довколишній світ та богів. Так з’явилися зображення гордих оленів, хижаків, що зачаїлися, правічних диких козлів, вільних птахів, таємничих істот, які до того жили тільки в людській уяві. Вони були вирізьблені з рогу та кістки, відлиті у бронзі або закарбовані у золоті.
За кожним образом завжди вгадується якась тварина. Але скіфи ніколи не відтворювали реалії природи. Це завжди міфологічні образи, які мали свої особливі властивості, займали своє місце у легендарних оповідях, позначали стихії, відкривали шлях до богів.
Тому тварин часто зображували за допомогою знаків-символів, серед яких домінувало коло. Ним позначали велике око, ніс, вухо, лапи хижака або кінчик його хвоста. І завжди намагалися показати тварину строго у профіль, мовбито у неї тільки одне вухо та дві ноги, а не чотири.
Особливе місце серед зображень у скіфському «звіриному стилі» займають олені. У VII-VI століттях до н.е. їх відтворювали з підігнутими під тулуб ногами, гордівливо піднятою головою, увінчаною фантастичною кроною рогів, що струменить над спиною.
Дослідники довго сперечалися, що означає така поза оленя, намагалися віднайти їй аналоги у природі. Бо очевидно, що олень не лежить – тоді б ноги не могли розташовуватися так вільно, а голова займала б інше положення. Вважали, що це може бути жертовна поза, але розташування таких зображень на предметах зброї чи на прикрасах вбрання суперечило цьому. Висловлювали думку, що поза «схоплена» митцем під час стрибка оленя, але коли зробили розкадровку, то з’ясували, що ніколи обидві ноги не підгинаються під тулуб одночасно. І тільки з часом, коли зрозуміли, що перед нами не реалістичний, а міфологічний образ, було зроблено припущення, що перед нами – небесний олень, який мовбито парує у небі…
Такими постають олені на золотих пластинах із кургану Тернова Могила, розкопаного ще наприкінці ХІХ століття місцевим поміщиком Євгеном Зноско-Боровським поблизу села Синявка на Канівщині (нині Черкаська область).
Акцентовано кругле око. Рельєф тіла показаний заокругленим – так виділено плече, круп, маленький хвіст. Масивні роги складаються з двох передніх відростків-гачків і задньої крони з трьох круглих ланок.
Таких пластинок з оленем – 31. Вони прикрашали жіночий головний убір, підкреслюючи особливий статус його власниці. Можливо, вона була жрицею – тією, кого обрали боги для спілкування. І небесні олені допомагали їй у цьому.
.
