о 11:33
Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
#ЦьогоДня, 26 вересня, 1901 року народився відомий український письменник Семен Скляренко.
Він походив з бідної селянської роди із наддніпровського села Келеберда. Закінчив Золотоніську гімназію, вчився у Київському політехнічному інституті. З юності писав статті, працював у різних місцевих виданнях, з 1927 року — в київській газеті “Пролетарська правда”.
У 1930-х писав на тему воєнних подій 1918–1920 років. Прославився трилогією романів «Шлях на Київ» (1937–1940). У 1940-х роках був воєнним кореспондентом, написав кілька творів, присвячених Другій Світовій війні.
У 1950-х роках Семен Скляренко занурився в історичну тематику. Він був одним з перших українських письменників, хто звернувся до подій княжої Русі.
Скляренко планував написати трилогію про становлення і розквіт Київської держави у Х–ХІ століттях. Проте його намір був реалізований частково: побачили світ лише дві книги: “Святослав” (1959) та “Володимир” (1962), роман “Ярослав” залишився незавершеним.
У центрі роману “Святослав” – постать князя Святослава Ігоровича, хороброго воїна, видатного полководця, державного діяча та дипломата. У двох книгах роману – “Княгиня і рабиня” та “Над морем Руським” – письменник на основі літописних матеріалів зобразив князя Святослава та його оточення на тлі тогочасної епохи. Особливого колориту оповіді додає архаїзована мова, яка спочатку читачами сприймається з напруженням, але з кожною сторінкою вона допомагає все глибше зануритися у світ минулого.
Ключові події у романі пов’язані з печенігами – кочовим тюркським народом, історія якого залишається маловідомою.
Печеніги прийшли зі сходу, з центральноазійських степів після ослаблення, а надалі і розпаду Хозарського каганату у другій половині X століття. Вони жили у Північному Причорномор’ї протягом майже 150 років. І це були роки не лише мирних перекочівок степовими просторами, але й постійні набіги на південні землі Русі, візантійські провінції у Криму, Болгарію, Угорщину, на землі народів, що жили по берегах Дону, Волги, на Північний Кавказ.
У 1036 році під Києвом величезна орда печенігів була розгромлена військами київського князя Ярослава Мудрого. Після цієї поразки основна маса печенігів пішла зі степів Північного Причорномор’я на захід за Дунай. Невелика частина печенігів, що залишилася, перейшла на службу до київських князів, увійшовши до союзу чорних клобуків. Опустілі причорноморські степи були зайняті іншими кочовими племенами – половцями.
Печеніги не споруджували над могилами своїх одноплемінників окремі насипи, а використовували вже існуючі кургани. Найпоширенішою знахідкою в могилах печенігів, як і інших кочовиків, була зброя і прикраси кінської вузди.
В зібранні нашого музею зберігаються срібні прикраси кінської вузди, знайдені у печенізьких похованнях. Як ось ці, що походять з кургану поблизу с. Нова Кам’янка Херсонської області (з розкопок експедиції Інституту археології під керівництвом Анатолія Кубишева у 1974 році).
Кожна деталь декорована вигадливим візерунком, акцентована черню або підсвічена позолотою. За цими прикрасами відчувається любов степовиків до коней – вірних помічників у непростому кочовому побуті. Як про те писав Семен Скляренко: «На своїх маленьких, але жилавих і невтомних конях печеніги хмарою пересувались у полі, де не було доріг, на ніч ставали улусами, до яких на той час підтягались кибитки з жонами, дітьми й скарбом. А на ранок тільки самотній димок, прим’ята тирса та кінський кізяк залишались на місці, де вони стояли».
«Боролись предки. З моря і степів ворожі хижі орди налітали, палили городи і нищили засів, та проти них вставала тьма списів, мечі із піхов люди витягали. Спасибі вам за цю тернисту путь, в труді й на раті гідно ви стояли, нікому з нас ніколи не забуть, і кожному годиться пом’януть, що ви створили, що ви збудували» (Семен Скляренко «Святослав», зачин до роману).
Тримаємо стрій! Разом – до перемоги!
Слава Героям! Слава Україні!