21червня

Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.

#ЦьогояДня 21 червня 1971 року під час розкопок скіфського кургану Товста Могила поблизу міста Орджонікідзе (нині м. Покров) Дніпропетровської області експедицією Інституту археології АН УРСР під керівництвом Бориса Мозолевського було знайдено золоту пектораль.

Про те, як все відбувалося того дня, зі слів Бориса Миколайовича:
«Проходження центральної гробниці ускладнювалося великими обвалами. Дно могили містилося на глибині 8,5 метра від рівня поля. У склепі по коліна стояла вода. Наше припущення про те, що курган гине внаслідок сучасної забудови, повністю підтвердилося.
Розчищати дно підземелля почали 21 червня. Біля входу лежали кістяк ще одного слуги, велика триручна амфора, дві бронзові посудини та кілька сагайдаків з бронзовими і кістяними вістрями стріл.
У склепі серед глиняної колотянки валялися розкидані грабіжниками кістки основного небіжчика, уламки обладунку та зброї, золоті платівки від срібного горита, одягу й посуду (близько 600 штук). А за десять сантиметрів від того місця, де порпалися грабіжники, біля самого спуску в склеп, лежали непомічені ними найкоштовніші па¬радні речі небіжчика: окутий золотом меч, золоті оздоби нагая та велика нагрудна при¬краса — золота царська пектораль. Я знайшов її, розчищаючи долівку підземелля 21 червня о’ 14 годині 30 хвилин. Моя фантазія виявилася надто убогою, щоб уявити собі щось подібне до розкопок. І я впевнений, що не тільки моя. Тепер, коли все позаду, легше по¬вірити в містику, ніж у те, що грабіжники справді могли недогледіти такий скарб: вар¬то було їм лише простягти руку ще на десять сантиметрів — і пектораль для людства була б назавжди втрачена.
Часто мене запитують, що я відчув, коли було знайдено пектораль? Втому. Розуміння колосальності знахідки, радість побачення з нею, задивування тим, чому вона трапи¬лася мені, а не будь-кому іншому з багатьох поколінь моїх попередників,—усе це прийшло, точніше, поступово приходило потім, а відразу після відкриття я відчув лише величезну втому. Далося взнаки напруження останніх місяців, коли з вірою і без віри в те, що велике-велике й дуже блискуче з’явиться, доводилося працювати, тримаючи себе в руках з останніх сил. І коли воно таки з’явилося, автоматично включилася підсвідомість: заспокойся, вже сталося, це — пік, ти не брехун, тепер на хвилину можна й розслабитися. На інші почуття енергії бракувало.
А зовні це відбувалося так. Шахтарі, по обіді перекріпивши дромос у слабких місцях, уже лаштувалися додому. Ми, археологи, вирішили ще трохи попрацювати. Я розчи¬стив один із сагайдачних наборів під стінкою дромосу і, згортаючи густий глиняний чамур, що вкривав долівку, відчув, як паль¬ці щось боляче дряпнуло. У серці солодко тенькнуло. Обережно відгорнувши чамур, я побачив, як зблиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками. На хвилю я заціпенів, потім тихо, щоб не зчиняти в могилі галасу, покликав Черненка. З двох боків ми швидко розгребли глину, і Євген перший промовив те слово, що не¬забаром стало найпопулярнішим у пресі: пектораль. Пальці я, виявляється, подряпав об гострий козячий ріг. Уже було видно, що річ заповнюють скульптурні зображення, проте роздивитись деталі заважала глина, а піднімати витвір до того, як буде розчи¬щене все дно могили, не дозволяла методика досліджень.
Ми зателефонували про свою знахідку (на кургані доти вже встановили телефон) в комбінат і міськком. Перший секретар міськкому Ю.Д. Крушинський, другий секретар О.П. Лебедько і Г.Л. Середа приїхали на могилу. Терпіти далі було несила. Порушуючи методику, ми підняли пектораль з долівки, обмили її в копанці, зробленій для стікання води, винесли до світла у вхідну яму і, як діти, почали від радості цілувати.
Перед нами була річ справді небачена. …
…Розкопки Товстої Могили наближалися до кінця. Поховання жінки і дитини з бокової гробниці було вирізано монолітами і підготовлено до відправлення в Київ. Наступного дня шахтарі мали розкріплювати могили. Серед ночі я прокинувся в тиші готелю, і мене несподівано охопила туга. Одягнувшись, я вийшов з готелю і пішов сонним містом, потім мовчазним нічним степом туди, де за останні місяці пережив стільки сумнівів і щастя. Могили стояли наглухо забиті щитами. Я відімкнув бокову, і, спустившись униз, просидів у ній кілька годин. Випадково піднявши догори голову, я раптом завмер приголомшений: крізь щілину в дерев’яному щиті в могилу дивилася яскрава одинока зоря — перша з того часу, як дві тисячі триста років тому було заси¬пано могилу! Зачарований, я боявся поворухнутися, щоб зоря випадково не зникла. І тоді я зрозумів, чого так довго шукав для порівняння із пектораллю: звичайно ж, це був не витвір людської руки, а зірка, що впала із неба й перетворилася на золото, уламок блискавки, диво, що стрічається раз на віку і назавжди робить людину причетною до таємниці. Так і стояв я в ту ніч — осяяний світлом скіфського золота, пронизаний променем голубої зорі…»
Текст процитовано за виданням:
Мозолевський Б. Скіфський степ. – Київ: Наукова думка, 1983. – С.158-182.