17 вересня о 15:48
#ЦьогоДня
17 вересня 161 рік тому (1864 року) у Вінниці народився український письменник і громадський діяч Михайло Коцюбинський.
Він відомий, найперше, за оповідями та повістями, в основу яких покладено драматичний сюжет з переважно трагічним фіналом. Через цей прийом письменник акцентував на різних соціальних проблемах суспільства, яких на той час було чимало.
Михайло Коцюбинський часто мандрував, змінював роботу та переїздив з одного місця на інше. І перебуваючи в новій місцевості він завжди вживався у нові реалії, сприймав місцевий колорит, який переносив на сторінки своїх творів. Так з’явилися всесвітньовідомі «Тіні забутих предків», написані під враженням перебування письменника на Гуцульщині у 1911 році.
Деякий час Коцюбинський жив у Криму, коли у 1892–1896 роках працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідниками винограду. Це дало можливість письменникові оволодіти кримськотатарською мовою, зацікавитись фольклором та ближче пізнати культуру, традиції і спосіб життя цього корінного народу. Свій досвід перебування в Криму письменник відобразив у кількох оповіданнях, зокрема «На камені», «Під мінаретами» та «В путах шайтана», які сповнені глибокими сюжетами та цікавими спостереженнями письменника.
В одному з творів – «На камені» – події розгортаються довкола кав’ярні, або ж «кавехане»:
«В кав’ярні було затишно. Джепар дрімав коло печі, завішаної блискучою посудиною, а в печі дрімав і попелів вогонь. Коли Мемет будив брата покликом: “Каве!” — Джепар здригався, схоплювався і брався за міх, щоб розбудити вогонь. Огонь у печі скалив зуби, пирскав іскрами і поблискував по мідяній посуді, а по хаті розходилась запашна пара свіжої кави»…
У цьому уривку український письменник тонко передав атмосферу кримськотатарської кав’ярні, яка століттями відігравала роль осередку суспільного життя для громади. Ще з ханських часів у кав’ярнях проводили багато часу, адже тут можна було зустріти подорожніх, послухати музику, пограти в шашки, дізнатись останні новини чи укласти комерційну угоду. До ХХ ст. це були своєрідні «чоловічі клуби», у яких навіть діяли свої соціальні норми та неписані правила. Для прикладу, в кав’ярнях існувала традиція «підвішеної кави», яку відвідувачі оплачували для тих гостей, хто не мав змоги заплатити за їжу чи напої. Це цілком відповідало традиції гостинності та благодійності, що здавна існувала в культурі кримських татар.
Каву зазвичай заварювали у мідних джезвах з довгою ручкою, які ставили на відкритий вогонь чи вугілля. Гарячий та міцний напій розливали у невеликі порцелянові горнятка, що мають назву «фільджан». Щоб не обпекти пальці часто використовували невеликі підстаканники «зарф». Зарф (з арабської, «контейнер, конверт») і нині виготовлюють з різноманітних матеріалів, але найчастіше – з міді. Раніше більш заможні люди користувалися срібними або навіть золотими підставками. Вишуканий посуд оздоблювали візерунками, каліграфічними написами чи зображеннями музичних інструментів, що підкреслює урочистість та важливість кавової церемонії.
Подібні срібні підставки-зарф, виготовлені ще у 19 столітті, є й у зібранні нашого музею. Як ось ця – ажурна, декорована рослинним візерунком, що зазвичай прикрашає вироби кримськотатарських майстрів.
«За столами, на широких, оббитих китайкою, ослонах сиділи татари; в одному місці грали в кості, в другому – в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені»…