22 грудня 1833 року – 190 років тому – народилася українська письменниця Марія Вілінська, яку ми знаємо за її творчим псевдонімом Марко Вовчок.
Вона була жінкою, а друкувала твори під чоловічим ім’ям. Вона була росіянкою, а відома як українська письменниця. Вона походила із заможної сім’ї, а писала переважно про простих людей.
Марія з російської дворянської сім’ї польсько-литовського походження. Народилася неподалік міста Єлець Орловської губернії, а підлітком виховувалася у приватному пансіоні у Харкові.
Марія доволі рано – у вісімнадцять – вийшла заміж за українського фольклориста та етнографа Опанаса Марковича. Цей шлюб і визначив її долю. Марія занурилася в український побут, традиції, пісні, мову, часто допомагаючи чоловікові у роботі. Сім’я Марковичей мешкала в Києві та Чернігові, а згодом – у Немирові. І саме у цьому козацькому містечку були написані невеликі твори, що увійшли в перший цикл «Народні оповіданні», підписані іменем Марко Вовчок і опубліковані у 1857 році. Їх відрізняли глибоке проникнення в тему селянського життя, мелодійна мова, насичена фольклорними мотивами, непересічні сюжети і соціальна спрямованість.
Від тих років не припиняються суперечки про те, хто в реальності був автором цих оповідань та інших творів, наскільки значним був внесок Опанаса Марковича, а чи все це заслуга самої Марії. Але, якби там не було, оповідання одразу привернули увагу багатьох іменитих письменників того часу.
У 1859 році Марковичі переїхали до Петербургу, а згодом вирушили закордон (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія), де прожили вісім років. Це були роки роботи і безлічі цікавих зустрічей і знайомств – з російськими, французькими, польськими, чеськими письменниками, вченими, політичними емігрантами. Найвизначнішою стала дружба Марії з відомим французьким письменником Жулем Верном.
В ті роки були написані ще один цикл «Народних оповідань», перша українська феміністична повість «Інститутка», історичні та психологічні повісті, казки та оповідання для дітей. Марія навіть писала оповідання французькою, які друкувалися у паризькому «Журналі виховання й розваги» П’єра-Жуля Сталя (Етцеля).
У 1867 році Марія розлучилася з чоловіком і разом зі своїм сином Богданом повернулася до Петербургу. Вона продовжила писати під іменем Марко Вовчок, але тільки російською, адже на той час вже діяв сумнозвісний Валуєвський циркуляр про заборону української мови. Окрім того, вона багато перекладала (зокрема, їй належить переклад 15 книг Жуля Верна) і навіть стала видавцем серії перекладів. Проте цей своєрідний бізнес-проект, незважаючи на успіх, закінчився скандалами, які призвели до того, що Марія взагалі залишила літературну діяльність.
У 1878 році вона вдруге вийшла заміж за офіцера Михайла Лобач-Жученка, з яким прожила 30 років, переїжджаючи з місця на місце (як того потребувала армійська служба), та виховувала свого внука і водночас прийомного сина Бориса.
Твори Марка Вовчка стали сенсацією 19 століття. Це був і вибір української мови (російські критики закидали їй любов до «мужицького нарєчія»), і гостра соціальна спрямованість (вона одна з перших почала викривати кріпосництво), і глибокий психологізм, і занурення в історичну тематику. Вони органічно увійшли в 20 століття і залишаться нашою безцінною спадщиною назавжди. Її твори треба читати. Насолоджуватися мовою, пізнавати через художні образи наше минуле, нашу історію, а через неї – себе сьогоднішніх.
Є у Марка Вовчка історична повість «Маруся», видана російською у 1871 році. Це фактично народна бувальщина, події в якій відбуваються за часів Руїни – у другій половині 17 століття.
За сюжетом, до оселі Данила Чабана увечері завітав запорозький козак-січовик, що їхав з секретною дипломатичною місією до обох українських гетьманів – Лівобережного і Правобережного. Місія полягала в тому, щоб умовити їх створити третій табір — який не підтримував би ані поляків, ані росіян, а намагався відновити свою незалежну українську державу. Допомогти козакові зголосилася донька Данила – юна Маруся. Вона допомагає подолати різні перешкоди і добратися спочатку до Чигирина, столиці лівобережного гетьмана, а тоді – до Гадяча, де перебував правобережний гетьман. Повість закінчується випадковою смертю Марусі, яка втім встигла виконати свою місію, і в тому є місточок на майбутнє – сподівання, що козацька мрія про українську державу здійсниться.
То були важкі часи розбрату серед українців, що ділили між собою землю і маєтності, продаючи волю. І тільки церква тоді лишалася єдиною, відродивши свою силу і вплив завдяки таким людям як Петро Могила, що був митрополитом Київським і всієї Русі у 1633-1647 роках. На цьому золочено-срібному хресті, виготовленому невідомим українським майстром, відтворено його герб, а до музейного фонду він потрапив з Києво-Братського монастиря. Хоча з часом Московія почала підкоряти собі й українську церкву, і розірвати ці пута виявилося ще важче, аніж створити незалежну державу.
А переклад повісті «Маруся» потрапив до французького видавця і приятеля Марії П’єра-Жуля Сталя (Етцеля), який переробив її, зробивши, з одного боку, ще більш «українським» твором, а з іншого адаптувавши його для французького читача. Цей переклад став надзвичайно популярним у Франції (а потім й в інших країнах), а дівчина Маруся – символом боротьби за свободу і незалежність, своєрідною українською Жанною д’Арк. Повість перевидавали безліч разів, один час навіть вивчали в школі, а видання 1991 року було присвячене проголошенню незалежності України.
І, нарешті, в наші дні ми не ділимо один одного по берегам Дніпра чи Збруча, а нині всі як один готові повторити слова одного з гетьманів: ««Усе для України!» («Tout pour l’Ukraine!»).
.
Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc 
