27 жовтня 1784 року, майже 240 років тому, народився відомий скрипаль, композитор і гітарист Ніколо Паганіні.
Він народився у вільнолюбивій Генуї (нині Італія), а все життя провів у мандрах, подорожуючи спочатку Італією, а потім всією Європою з концертами. Він однаково чудово володів гітарою і скрипкою, але вважав, що гітара – то інтимний інструмент, тоді як скрипка – публічний. Його кар’єра розпочалася в часи Наполеонівських воєн. Європейська слава прийшла до нього після виступу на сцені міланського театру Ла Скала, коли йому було вже 35, а завершив кар’єру він у 52. Одні вважали його музику божественною, навіть Римський папа Лев XII нагородив його у 1827 році орденом Золотої шпори (лицарська нагорода за внесок у поширенні католицької віри). Інші говорили, що його талант від нечистого, а єпископ Ніцци навіть наклав заборону його ховати за католицьким обрядом, через що його тіло знайшло спокій лише за чотири роки за особливим розпорядженням Папи.
Паганіні був неперевершеним скрипалем. Його володіння скрипкою було надвіртуозним. Маючи кошти, він купував скрипки самих відомих майстрів. Його улюбленою була скрипка, створена Джузеппе Гварнері ще задовго до його народження, яка згодом стала відомою як Il Cannone Guarnerius («Гармата Гварнері») через її потужний голос і резонанс.
Паганіні сам писав музику, вкладаючи в неї своє відчуття скрипки, розкриваючи її можливості, для яких, здавалось, не має меж. Йому вдавалося імітувати звуки різних музичних інструментів, звуки природи, голоси тварин.
І це не дивно, бо музика бринить звідусіль. Потрібно її тільки почути…
І коли розглядаєш деякі експонати із нашого музею, то так само починає звучати музика – одинока потужна скрипка Паганіні чи багатоголосий оркестр.
Ось придивіться до цієї дарохранительниці – ковчега для зберігання Святих Дарів, що використовуються в обряді причастя, роботи відомого київського майстра Івана Равича 1743 року…
…Спочатку звучать окремі низькі звуки – мовби крокує якась велика тварина, шурхотить під її лапами річкова галька.
Та враз музика починає заповнювати все довкола. Напочатку вона звучить урочисто, сповіщає радісну звістку, потім стає впевненою і мовби розширює небокрай і з нею душа лине кудись далеко-далеко. Та згодом з’являються тривожні нотки, які стають домінуючими. Тривога, сумніви, роздуми – все сплітається разом, і вривається одна потужна напружена нота, що десь у свідомості пробуджує людський крик: «Хай мине мене ця чаша!», а понад тим всім бринить усвідомлена рішучість перед неминучістю. Музика стає густою, торкається кожної клітинки, кожна нота, кожен звук – то крок уперед, нагору, крок під тягарем гріхів – не Його, а наших, скоєних за сотні років до Його народження і за сотні років після Його смерті. Мелодія набуває висот трагічності, але в ній виразно звучить надія, зовсім немає зреченості, а відчувається віра і любов.
Мелодія раптово обривається, а тоді звучить наново, повторюючи головні ноти, в неї вплітаються людські голоси. Їх – чотири. Кожен особливий, але звучать вони в унісон, розповідаючи на свій лад одну історію. І тепер мелодія від першої до останньої ноти наповнена Любов’ю.
З часом вона змінює тональність, переходить на вищі ноти, бо до загалу підключаються Небеса. Вона ще наповнена смутком, співчуттям, співпереживанням. Наново повторюються трагічні ноти, але в тому вже є вихід, вже розкривається обрій.
Так! Небесна музика стає домінуючою. Вона поступово позбавляється від смутку, і море гармонійних звуків заповнюють Всесвіт!
І – фінал, який звучить потужною урочистістю. Кожна нота – то переможний сонячний промінь, разом вони – неймовірне сяйво, яке очищує душу, підіймає її до Небес.
Та чи то фінал? Адже мелодія світла продовжує бриніти в тобі і надалі…
.