Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю.
#ЦьогоДня 3 квітня 1809 року у Свято-Преображенському соборі села Великі Сорочинці на Полтавщині хрестили хлопчика, якого назвали Миколаєм на честь Святителя. Народився хлопчик всього два дні тому – 1 квітня (20 березня за старим стилем), а судилося йому стати надзвичайним письменником – Миколою Гоголем.
Читаємо Гоголя!
«Ніч перед Різдвом»:
«Настав ранок. Уся церква ще до схід сонця була повна людей. Літні жінки в білих намітках, в білих сукняних свитках, побожно хрестились біля самого входу церковного. Дворянки в зелених і жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із золотими позаду вусиками, стояли поперед них. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиї намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитися ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли дворяни і прості селяни з вусами, з чубами, з товстими в’язами і щойно виголеними підборіддями, здебільшого все в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято…»
Реалії українського села часів Гоголя вже давно відійшли у минуле. Про деякі прикраси та предмети одягу, що згадуються Миколою Васильовичем, можна дізнатися тільки з книжок та побачити їх у музеях. Ось, наприклад, дукачі, що то за прикраса?
Дукач (в деяких регіонах: личман, ягнус, панагійка) – це жіноча нагрудна металева прикраса, яку носили на стрічці або низці намиста. Дукачі виготовляли переважно із срібла, але були вони й позолочені або навіть золоті.
Головний елемент дукача – це медальйон, який, як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами – бантом, кантом та ін. Медальйон містив зображення і мав переважно круглу форму. Тільки деякі дукачі Слобожанщини мають медальйони у формі серця.
В якості медальйонів використовували монети (дукати, талери, рублі), релігійні або нагородні медалі. Важливим елементом прикраси був бант. Власне це брошка, до якої прикріплювався сам медальйон. Етнографи припускають, що традиція прикрашати дукачі бантом з’явилася пізніше і подекуди на себе перебрала основну увагу. Бант прикрашався камінням, склом, бісером. На Лівобережній Україні й на східних територіях були поширені пишні, більш масивні і яскраві банти, а на Правобережній Україні, на західних і північних її територіях банти були більш скромні або й взагалі могли бути відсутніми.
Дукачем у ХІХ – на початку ХХ століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси: від грубих, але старанно виготовлених, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку ХХ ст. дукачі лишилися святковою прикрасою, а в інших їх носили щодня і дорослі, й діти.
Дукач переходив до дівчини від матері або ж його треба було замовити чи купити. Селянські “сімейні коштовності” часто збиралися поколіннями і, освячені незмінністю моди, зберігалися дбайливіше, ніж сімейні реліквії дворянських родів.
Читайте класиків та приходьте до Музею знайомитися зі світом минулого!
.
.
Василій Тропінін
«Дівчина-українка в пейзажі».
1820-ті роки.
Фото з відкритих джерел
Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc