6 жовтень о 09:13 

Письменник народився у містечку Носівка на Чернігівщини, походив з дворянської родини залізничного службовця і колишнього штабс-капітана Антона Кочерги, якого вигнали з армії за те, що він намагався викрити крадіїв з вищих офіцерських чинів.

Іван Кочерга закінчив Чернігівську гімназію і юридичний факультет Київського університету. Та покликанням життя для нього став театр. Він повернувся в Чернігів, поступив на юридичну службу, а на дозвіллі писав театральні рецензії, що публікувалися на шпальтах місцевих газет. У 1910 році написав першу п’єсу «Песня в бокале» (її поставили на сцені за 16 років потому у поетичному перекладі українською Павла Тичини). За три роки з’явилася повна пристрасті і чуттєвості драма «Девушка с мышкой», що невдовзі була поставлена на сцені і мала скандальний успіх.

У 1914 році Іван Кочерга переїхав до Житомира. Тут він пережив Першу світову війну, роки визвольних змагань і бурхливі 20-ті. У 1925 році була написана п’єса «Фея гіркого мигдалю», перший його твір українською мовою, що визначив подальший напрямок творчості Івана Кочерги саме як україномовного драматурга. Він активно включився у критичний розбір тодішніх оперних та драматичних постановок, написав кілька п’єс, зокрема, і «Майстри часу» (1933). Вона була відхилена українським реперткомом але у перекладі російською під назвою «Часовщик и курица» здобула третє місце на Всесоюзному театральному конкурсі 1934 року.

Це дозволило Івану Кочерзі переїхати до Києва, а тріумфальна постановка «Свіченного весілля» у 1935 році принесла йому славу новітнього корифея.

Його оминули соціальні буревії 1930-х років. Під час війни жив в Уфі, у 1944 році повернувся до звільненого Києва і продовжив активну діяльність. Відійшов у засвіти 1952 року. Кажуть, що на його робочому столі поряд лежали старовинні манускрипти, череп, стояв пісочний годинник, а у вазі – червона троянда…

Іван Кочерга – автор багатьох казково-феєричних п’єс, написаних під впливом німецького письменника Ернста Теодора Амадея Гофмана. Але найбільшу славу йому принесли історичні твори – «Алмазне жорно» (1927), в якому змальовано трагічний фінал Коліївщини, «Свіччине весілля» (1930; 1935) про події початку ХVI століття, «Ярослав Мудрий» (1944), «Пророк» (1947), присвячений Тарасу Шевченку.

«Свіччине весілля» є унікальним твором в українській літературі, бо в цій п’єсі поетичною мовою розповідається про найменш відомий історичний період – 1506 рік, коли Київ і значна частина українських земель була під владою литовських князів. Події розгортаються на ремісничому Подолі і пов’язані із забороною світити світло в домах, що діяла понад 15 років (факт, знайдений Кочергою у давніх документах). Ця дивна заборона, можливо, була спричинена жахливим руйнуванням Києва у 1492 році військом кримського хана Менглі-Гірея.

З мотивом «заборони світла» письменник пов’язав зародження звичаю «женити свічку», зафіксований етнографами в Україні та деяких інших європейських країнах. Центральна подія сюжету п’єси – весілля зброяра Івана Свічки і Меланки, що переростає у боротьбу ремісників за світло. Ця боротьба мала не лише очевидний соціальний напрямок, але й набувала вираженого символізму. Як зауважив сам Іван Кочерга, «мене захопила … можливість … створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру».

З тих далеких литовських часів до нас дійшло дуже мало предметів, свідків минулих подій. В зібранні нашого музею зберігається унікальне срібне кадило, в художньому оформленні якого виражені готичні традиції. Поверхня підсвічена легким золотінням, виділяються стрічки строгого візерунку, а верхівка перегукується з уявленнями про «небесний Єрусалим», як образ божественного світу.

Згідно із написами на предметі, це кадило у 1541 році було подароване Успенському собору Києво-Печерської лаври маршалком надворним, підскарбієм земель князівства Литовського Іваном Горностаєм. Отже не виключено, що воно було виготовлене саме тими подільськими майстрами, які вибороли своє право на світло.

.

Допомогти захисникам України – https://bit.ly/3qbDpnc